Piccolino Coffee Sumy: Resilience, Community, and Coffee Culture

Author(s): Scott Douglas Jacobsen

Publication (Outlet/Website): The Good Men Project

Publication Date (yyyy/mm/dd): 2025/11/01

English

Piccolino Coffee in Sumy is more than a café; it is the life’s work of its owner, who has spent over 24 years in the coffee trade. Beginning as a barista’s assistant in Italy and later trained at Universita del Caffè Illy, he returned to Ukraine driven by nostalgia and love, which led him to Sumy. Starting with a restored retro Volkswagen T3 coffee bus, he built the brand “Piccolino Coffee,” expanding into a full café. Despite war-related challenges, staffing issues, and supply disruptions, the café thrives as a symbol of resilience, community unity, and authentic coffee culture in Sumy.

Scott Douglas Jacobsen: The first question: what prompted you to open a coffee shop right now, and why in Sumy?

Andrii Poznanskyi: In fact, I have been in the coffee business for a very long time – more than 24 years. This is the work of my life, which began long before the full-scale war. When I was 16 years old, I started working as a barista’s assistant in an Italian café, then I won a scholarship to study at Universita del caffe Illy. Although I lived in Italy for seven years, I was tormented by nostalgia and wanted to return to Ukraine. My story in Sumy began about six years ago, and it was not immediately a coffee shop in the classic format.

Jacobsen: Why Sumy?

Poznanskyi: There is an important personal reason – love brought me to this city. And from here the business began to develop. At first, we worked out of a small coffee bus. I had long been fascinated with retro cars and dreamed of a Volkswagen T3, because this car is a legend. It is a genuine retro vehicle, with the engine located in the back. I wanted a yellow car with a high roof, something cartoonish and visible from afar. When I decided on the car, I could not have imagined it would be so hard to find. It took about half a year to locate the right vehicle. With my father, we brought it from Stryi, and I drove across Ukraine in it, though I had no idea what condition it was in. The car was my peer, 35 years old. The vehicle was completely empty, so my father-in-law and I repaired it ourselves because we had little money. We had an old broken piano; we dismantled it and made a countertop in the van. In other words, we built everything in the bus with our own hands. I came up with the name for my retro car immediately — Piccolino coffee. When I worked in Italy, the café had a large staff. There was another Andrea working there, and it was hard to call me Andriy Poznansky, so they called me Andriy Piccolino, which meant “small.” That name stuck with me.

Later we opened a small coffee shop on the balcony of a residential building, but then gradually expanded, and in time grew into this full-fledged separate establishment. So it is more accurate to say that this is not an opening “now” but a continuation of a journey that began long ago.

As for the expansion, it was a natural step: we grew, felt we had outgrown the old format, and it was time to “spread our wings,” move into a separate space, add seating, and expand the menu with desserts and other dishes.

Jacobsen: What difficulties did you face while creating and developing the business?

Poznanskyi: Speaking about the present time, during the great war, the main problem, of course, is the issue of safety. When you think not only about work but also about your family, about how to keep your loved ones safe, it creates significant pressure. Yet despite fear, there is always the need to move forward, to do something so that the business stays alive.

Another serious problem is finding staff. This is always a difficult process, especially if you have your own standards of work and style of management. Young people today often do not think about tomorrow, they work according to the principle “Figaro here – Figaro there.” The staff turnover is very high, and this creates big challenges. There were times when I worked almost alone for half a year, without a stable team.

And of course, it is impossible not to mention the problems with logistics and supply. At the beginning of the full-scale war, there was a period when coffee simply was not delivered, and we had to temporarily suspend operations. Later, there were problems with electricity, but we bought a generator and equipped the coffee shop so that it could function even without light and internet. In fact, we turned into a little “point of resilience,” where people could come not only for coffee but also to charge their phones, get hot water, or connect to Wi-Fi to work or call their relatives.

Jacobsen: What does an ordinary day in your coffee shop look like?

Poznanskyi: After the expansion, we started working an hour earlier – from 7 in the morning. This was at the request of clients: many people walk their dogs or rush to work and want to grab coffee early.

Our employees arrive 20–30 minutes before opening, start the cash register, and prepare everything necessary. We connected a modern “smart café” system: the coffee machine begins heating up in advance, even before the barista arrives at work. This saves time and allows us to open on time.

Every morning fresh pastries are delivered – croissants, quiches, bowls. We have regular visitors who will not go to work until they have picked up their “morning quiche.”

During the day, there are three main waves of visitors, when small queues even form: the first from 7 to 10, the second at lunchtime, when schoolchildren with mothers pop in for coffee or dessert, and the third after 5 p.m., when people return from work. In the evenings, we also have a good flow, because here you can sit down and chat. Given the café’s location in a residential neighborhood – that is a success.

Jacobsen: How did the community react to the opening of the new coffee shop?

Poznanskyi: It was incredible. Even during the “unofficial opening,” when we had just moved and were preparing the premises, people saw the open doors and started coming in. I had planned to tidy everything up first, but did not manage – because I was immediately behind the coffee machine. From early morning, dozens of people came, and we barely kept up with serving everyone. People congratulated us, brought flowers, gifts – little souvenirs that now decorate our café.

On the official opening day, the emotions were even stronger. There were so many guests that I was deeply moved, honestly, to tears. That day we served more than 600 portions of coffee! People shared stories, reposted our café on social media. I felt true support from the community and saw that for many, this is not just a business, but a symbol of resilience in difficult times.

Jacobsen: What safety considerations are important for you and your staff?

Poznanskyi: We equipped the café with a security alarm button and installed surveillance cameras – but that is about personal safety. As for the war… given the specifics of the neighborhood, we rely mostly on the “two-wall rule.” We do not have a shelter nearby, so in case of danger, people even come into the café – the walls here are thick, the building is strong, with a lot of reinforcement. The architects assured us that the structure can withstand heavy loads. It is not perfect protection, but it is the best possible under our conditions.

Jacobsen: Is this a means of survival, or the continuation of a long-term dream?

Poznanskyi: This is not a temporary project and not just a way to survive. This is the work of my entire life, the continuation of a dream I have been building for more than two decades. For me, the café is not only a business, but also a culture, a lifestyle, a way to bring people together.

Jacobsen: What message do you want to convey to people in Sumy through your café?

Poznanskyi: Our main message is unity. Coffee brings people closer. It is very important that a person who comes for coffee feels needed. In the café people meet, support one another, discuss important matters. We hold meaningful charity evenings. This is a space where new connections and even friendships are born. In addition, we try to develop real coffee culture. To show people that coffee is not just a hot drink “for a cigarette,” but something much more: taste, quality, tradition. We want people in Sumy to feel this difference.

Link to the page where you can see photos and videos: https://www.instagram.com/piccolino_coffee/

Jacobsen: Thank you for the opportunity and your time, Andrii.

–

Ukrainian

– Перше питання: що спонукало вас відкрити кав’ярню саме зараз і чому в Сумах?– Насправді я займаюся кавовим бізнесом уже дуже давно – понад 24 роки. Це справа мого життя, яка почалася ще задовго до повномасштабної війни. Коли мені було 16 років, він почав працювати помічником бариста в італійській кав’ярні, потім виграв навчання в «Universita del caffe Illy». Хоч в Італії я прожив сім років, але мене сильно мучила ностальгія, і хотілося в Україну. У Сумах моя історія розпочалася близько шести років тому, і це була не одразу кав’ярня в класичному форматі. 

Чому саме Суми? Тут є важлива особиста причина – кохання привело мене в це місто. І вже звідси почався розвиток бізнесу. Спочатку ми працювали з невеликого кавового бусика. Я давно захоплювався ретроавтомобілями та мріяв про Volkswagen T3, бо цей автомобіль — легенда. Це справжнісінький ретромобіль, адже двигун розташований позаду машини. Хотів авто жовтого кольору, з високим дахом, який би виглядав мультяшно і його було б видно здалеку. Коли визначився з машиною, то і подумати не міг, що її буде так важко знайти. На пошуки необхідного автомобіля пішло приблизно пів року. З батьком пригнали машину зі Стрию, і я всю Україну проїхав на ній, хоча і не знав, в якому вона стані. Автомобіль був моїм ровесником, йому 35 років. Машина була повністю пустою, тож ремонтували її з тестем самостійно, бо коштів було небагато. У нас було старе неробоче піаніно, ми його розділили та зробили стільницю в машині. Тобто усе в бусику майстрували своїми руками. Назву свого ретромобіля придумав одразу — «Piccolino coffee». Коли я працював в Італії, то в закладі був великий штат працівників. І в нас працював ще один Андреа, а мене важко було називати Андрій Познанський, тож називали Андрій піколіно, що означало маленький. Так назва до мене і прив’язалася.

Потім відкрили невеличку кавʼярню на балкончику житлового будинку, але потім поступово розвивалися, і з часом виросли у цей повноцінний окремий заклад. Тому правильніше говорити, що це не відкриття «зараз», а продовження того шляху, який почався давно.

А що стосується розширення, то воно стало природним кроком: ми виросли, відчули, що переросли старий формат і настав час «розправити плечі», переїхати в окреме приміщення, додати місця для сидіння, розширити меню десертами та іншими стравами.

– З якими труднощами ви стикалися під час створення та розвитку бізнесу?– Якщо говорити про нинішній час, під час великої війни, то основною проблемою, звичайно, є питання безпеки. Коли думаєш не тільки про роботу, а й про сім’ю, про те, як убезпечити рідних, це створює чималий тиск. Та попри страх, завжди є потреба рухатися вперед, щось робити, щоб бізнес жив.
Ще одна суттєва проблема – пошук персоналу. Це завжди складний процес, особливо якщо маєш свої стандарти роботи та стиль керування. Молодь сьогодні часто не думає про завтрашній день, працює за принципом «Фігаро тут – Фігаро там». Дуже плинний колектив, і це створює великі виклики. Бувало так, що я по півроку працював майже сам, не маючи стабільної команди.
І, звичайно, не можна не згадати проблеми з логістикою та постачанням. На початку повномасштабної війни був період, коли кави просто не довозили, і довелося тимчасово призупиняти роботу. Потім були проблеми з електроенергією, але ми купили генератор, обладнали кав’ярню так, щоб вона могла працювати навіть без світла та інтернету. Фактично, ми перетворилися на маленький «пункт незламності», куди люди могли прийти не лише за кавою, а й щоб зарядити телефон, взяти гарячої води чи підключитися до вайфаю, щоб попрацювати або додзвонитися рідним.

– Як виглядає звичайний день у вашій кав’ярні?– Після розширення ми почали працювати на годину раніше – з 7-ї ранку. Це було прохання клієнтів: багато людей вигулюють собак чи поспішають на роботу і хотіли б узяти каву саме зранку.
Наші працівники приходять за 20–30 хвилин до відкриття, запускають касу, готують усе необхідне. Ми підключили сучасну систему «розумної кав’ярні»: кавова машина починає прогріватися завчасно, ще до того, як бариста приходить на роботу. Це економить час і дозволяє відкриватися вчасно.
Щоранку привозять свіжу випічку – круасани, киши, боули. Є постійні відвідувачі, які не поїдуть на роботу, доки не заберуть свій «ранковий киш».
Протягом дня є три основні хвилі відвідувачів, коли навіть створюються невеличкі черги перша з 7-ї до 10-ї, друга – обідня, коли школярі з мамами забігають за кавою чи десертом, і третя – після 17-ї, коли люди повертаються з роботи. Вечорами ми також маємо гарний потік, бо у нас можна присісти й поспілкуватися. Враховуючи розташування закладу в житловому районі – це успіх.

– Як громада відреагувала на відкриття нової кав’ярні?– Це було неймовірно. Ще під час «неофіційного відкриття», коли ми тільки переїжджали й готували приміщення, люди побачили відчинені двері та почали заходити. Я планував спершу все прибрати, але не встиг – бо відразу був за кавовою машиною. Із самого ранку приходили десятки людей, і ми ледве встигали всіх обслуговувати. Всі вітали, приносили квіти, подарунки – невеличкі сувеніри, які наразі прикрашають наш заклад.
У день офіційного відкриття емоції були ще сильніші. Було стільки гостей, що це мене дуже розчулило, чесно, до сліз. За той день ми видали понад 600 порцій кави! Люди ділилися сторісами, репостили наш заклад в соціальних мережах. Я відчув справжню підтримку громади й побачив, що для багатьох це не тільки бізнес, а символ стійкості в складні часи.

– Які міркування безпеки важливі для вас і персоналу?– Ми обладнали кав’ярню кнопкою виклику охорони, встановили камери відеоспостереження – але це про особисту безпеку. Щодо війни… то зважаючи на особливості району, найбільше орієнтуємося на правило двох стін. У нас немає укриття поруч, тому в разі небезпеки люди навіть заходять у кав’ярню – тут товсті стіни, будівля міцна, багато арматури. Архітектори запевняли, що конструкція витримає навантаження. Це не ідеальний захист, але максимально можливий у наших умовах.

– Чи це засіб виживання, чи продовження довготривалої мрії?– Це не тимчасовий проєкт і не просто спосіб вижити. Це справа всього мого життя, продовження мрії, яку я розвиваю вже понад два десятиліття. Для мене кав’ярня – це не лише бізнес, а й культура, стиль життя, спосіб об’єднувати людей.

– Яке послання ви хочете донести до людей у Сумах через свою кав’ярню?– Наше головне послання – єдність. Кава зближує. Дуже важливо, аби людина, яка приходить за кавою, відчувала себе потрібною. У кав’ярні люди знайомляться, підтримують одне одного, обговорюють важливі речі. Ми проводимо важливі благодійні вечори. Це простір, де народжуються нові зв’язки й навіть дружби. Крім того, ми намагаємося розвивати справжню кавову культуру. Показати людям, що кава – то не тільки гарячий напій «до сигаретки», а щось значно більше: смак, якість, традиція. Ми хочемо, щоб у Сумах люди відчули цю різницю.

Посилання на сторінку де можна подивитися фото на відео: https://www.instagram.com/piccolino_coffee/

Last updated May 3, 2025. These terms govern all In-Sight Publishing content—past, present, and future—and supersede any prior notices.  In-Sight Publishing by Scott  Douglas  Jacobsen is licensed under a Creative Commons BY‑NC‑ND 4.0; © In-Sight Publishing by Scott  Douglas  Jacobsen 2012–Present. All trademarks, performances, databases & branding are owned by their rights holders; no use without permission. Unauthorized copying, modification, framing or public communication is prohibited. External links are not endorsed. Cookies & tracking require consent, and data processing complies with PIPEDA & GDPR; no data from children < 13 (COPPA). Content meets WCAG 2.1 AA under the Accessible Canada Act & is preserved in open archival formats with backups. Excerpts & links require full credit & hyperlink; limited quoting under fair-dealing & fair-use. All content is informational; no liability for errors or omissions: Feedback welcome, and verified errors corrected promptly. For permissions or DMCA notices, email: scott.jacobsen2025@gmail.com. Site use is governed by BC laws; content is “as‑is,” liability limited, users indemnify us; moral, performers’ & database sui generis rights reserved.